Віють вітри, віють буйні (Маруся Чурай)

 Віють вітри, віють буйні,

 Аж дерева гнуться,

 Ой як болить моє серце,

 А сльзи не ллються.

 Трачу літа в лютім горі

 І кінця не бачу.

 Тільки тоді і полегша,

Як нишком поплачу. 

 Не поправлять сльози щастя,

 Серцю легше буде,

 Хто щасливим був часочок,

 По смерті не забуде...

 Єсть же люди, що і моїй

 Завидують долі,

 Чи щаслива та билинка,

 Що росте на полі?

 Що на полі, що на пісках,

 Без роси, на сонці?

 Тяжко жити без милого

 І в своїй сторонці!

 Де ти, милий, чорнобривий?

 Де ти? Озовися!

 Як я, бідна, тут горюю,

 Прийди подивися.

 Полетіла б я до тебе,

 Та крилець не маю,

 Щоб побачив, як без тебе

 З горя висихаю.

 До кого я пригорнуся,

 І хто пригoлубить,

 Коли тепер того нема,

 Який мене любить? ?

Засвіт встали козаченьки (Маруся Чурай)

Народна творчість

 Засвіт встали козаченьки

 В похід з полуночі,

 Заплакала Марусенька

 Свої ясні очі.

 Не плач, не плач, Марусенько,

 Не плач, не журися

 Та за свого миленького

 Богу помолися.

 Стоїть місяць над горою,

 Та сонця немає,

 Мати сина в доріженьку

 Сльозно проводжає.

 — Прощай, милий мій синочку,

 Та не забувайся,

 За чотири неділеньки

 Додому вертайся!

 — Ой рад би я, матусенько,

 Скоріше вернуться,

 Та щось кінь мій вороненький

 В воротях спіткнувся.

 Ой Бог знає, коли вернусь,

 У яку годину.

 Прийми ж мою Марусеньку,

 Як рідну дитину.

 Прийми ж її, матусеньку,

 Бо все в божій волі,

 Бо хто знає, чи жив вернусь,

 Чи ляжу у полі!

 — Яка ж бо то, мій синочку,

 Година настала,

 Щоб чужая дитиночка

 За рідную стала?

 Засвіт встали козаченьки

 В похід з полуночі,

 Заплакала Марусенька

 Свої ясні очі…